Кандидат в "Золоту книгу України" як народний художник України, лауреат Президентської творчої стипендії.
Народився 14 жовтня 1926 року в с. Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.
У 1948-1954 рр. навчався у Київському художньому інституті, за фахом - живописець-монументаліст.
Був направлений на роботу в м. Чернівці.
З 1955 р. - учасник художніх виставок (обласних, республіканських, всесоюзних). Брав участь у зарубіжних та міжнародних художніх виставках.
З 1961 р. - член Спілки художників СРСР.
У 1962 р. обраний головою правління Чернівецької обласної організації Спілки художників СРСР (очолював організацію п’ять термінів - 20 років).
Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України (1967 р.); удостоєний почесного звання "Заслужений діяч мистецтв України (1970 р.), почесного звання "Народний художник України" (1996 р.), творчої стипендії Президента України Л. Кучми (1996 р.).
У 1996 р. відкрита персональна виставка "Портрет" (м. Чернівці).
У 1997 р. відкрито портретну галерею "Бургомістри, Примари та Мери міста Чернівці" (до 150-річчя Чернівецької ратуші).
Роботи майстра зберігаються у 25 музеях України
та Росії, у музеях Канади, США, Німеччини, Австрії.
Основні творчі роботи:
1960 р. - "Плотогони";
1963 р. - "Лісоруби";
1964 р. - "Шевченко на етапі";
1965 р. - "Цимбалісти";
1965 р. - "Сіячі";
1967 р. - "Інтернаціонал";
1970 р. - "Опришки";
1971 р. - "Свято";
1971 р. - "Вихід на полонину";
1975 р. - "Переможці";
1978 р. - "Народні комісари";
1984 р. - "Гори мої" (Ю. Федькович);
1993 р. - "Кобзар";
1955-1998 рр. - портретна галерея.
По-особливому чемно завжди сприймає Іван Олександрович спогади про свою маленьку батьківщину, звідки і почався для нього весь оточуючий світ, - с. Мизинівку Звенигородського району Черкаської області. Тут він народився 14 жовтня 1926 року, щедрої на врожаї, яскраво-золотавої осінньої багатої пори. Хоча передвоєнний час, коли зростав, особливо багатим і не назвеш, але повсякчас він особисто духовно збагачувався, торкаючись добрих і лагідних джерел знань, людської мудрості своїх батьків, рідних, спілкуючись з природою рідного краю, його історією, культурою, народною творчістю. Яскраво і чітко постають в пам’яті біла батьківська хата, крислатий ясен при дорозі, який давав прихисток у затінку багатьом людям, що поверталися з ярмарку, й Івасеві, маленькому хлопчику,
що приносив їм у глечику холодної води з джерела, розташованого неподалік. Яких тільки колоритних
постатей тут він не надивився, одягу, коней, возів!?
А скільки гумору, різних історій, розповідей реальних і майже казкових!? Вочевидь, що колорити рідної природи, характерні обличчя, постаті, руки батьків і земляків дали перший поштовх, бажання навчатися все це відтворювати власноруч на папері, на полотні. Щоб зберегти це надовго, щоб могли побачити інші.
Так сталося, що війна розлучила Івана з рідними. Вони залишилися в окупації, а хлопець був евакуйований разом з іншими дітьми дитячого санаторію з Одеси у Казахстан, де навчався і закінчив паралельно І курс у художньому і музичному училищах.
У 1948 р. вступив до Київського художнього інституту на декоративний факультет. У 1954 р. вже у Львові, куди був переведений вказаний факультет, захистив диплом.
Навіть сьогодні, ставши зрілим майстром, з особливим хвилюванням пригадує Іван Олександрович прекрасні студентські роки, перші відчуття пензля, малюнка з натури, мудрі настанови щирих, славетних вчителів:
Т. Яблонської, С. Григор’єва, С. Єржиківського, І. Бокшая, М. Ліщінера, Ю. Щербатенка.
Після закінчення інституту був направлений на Буковину в м. Чернівці, де і працює вже понад 45 років. Неповторні краєвиди цього Карпатського краю, маленького (другого) Відня (як називають Чернівці), робота
в різноманітних творчих групах і творчих відрядженнях за кордон, знайомство із сотнями яскравих особистостей надихали і надихають Івана Олександровича на щоденну, копітку, творчу роботу в майстерні біля мольберта, на натурі, дають змогу організовувати і брати участь у творчих виставках, допомагати доброю порадою молодим митцям. І сам завжди із вдячністю сприймає слушні поради, зауваження, критику на свою адресу. Особливо щемно чує все це від своєї дружини Валентини Нікуліної, відомої художниці, яка дуже багато допомагає йому у творчості і є дуже строгою цінителькою, вірніше навіть - совістю. Саме дружина доклала левову частину зусиль і виховала трьох їхніх синів: Ігоря, Андрія, Юрія. Страшний сердечний біль і сьогодні відчуває від загибелі старшого сина Ігоря - музиканта, творчої людини. Але не зачерствіла душа, не опустилися руки, і завдяки рідним, друзям, товаришам по пензлю зміг і далі творити, робитиме це, поки вистачить сили. Як батько радіє за своїх синів Андрія - члена Національної спілки художників України, Юрія - піаніста, композитора. Вони і сьогодні щиро, по-синівськи його підтримують, надихають на творчість, підпитують своєю молодою енергією.
Родина Івана Холоменюка, друзі, прототипи його героїв, ставший рідним Буковинський край, духовність і щира віра в Господа, надія на безумовне краще майбутнє України є невичерпними, чистими, надихаючими життєвими і творчими джерелами, джерелами наснаги і буття митця. В його житті, як і в житті кожної людини, мали і мають місце світлі, радісні і темні, болісно сумні сторінки.
Як радісну подію та визнання свого творчого доробку сприймає вступ до Спілки художників колишнього СРСР, адже тоді це було дуже почесно і дуже відповідально. Наступного року був обраний головою правління обласної організації спілки, і 20 років його товариші висловлювали цю високу довіру і також шану до нього як до людини і до митця. Незабутніми віховими і знаменними у скромній біографії Івана Олександровича стали присвоєння почесних звань заслуженого діяча мистецтв і народного художника України. Коли про останнє почув, то був по-людяному щиро схвильований, з’явилися нові сили для життя і творчої роботи.
Життєве кредо або девіз Івана Олександровича - робота і тільки робота. Задля добра людей, їх духовності й краси. Це завжди було і залишається його життєвим дороговказом. Пригадує: "В Чернівцях готувалися до 150-річчя Чернівецької ратуші. Захотілося щось зробити для цієї події, для чернівчан, для історії міста. Випадково прийшов до нині вже зреалізованої чудової ідеї.
І після нелегких, але надихаючих місяців напруженої праці за допомогою міського голови, справжнього поціновувача мистецтва М. Федорука, намалював більше 30 портретів бургомістрів, примарів та мерів міста. Ця портретна галерея нині прикрашає сесійну залу Чернівецької міської ради".
Як величне свято народу і своє особисте І.О. Холоменюк сприйняв проголошення незалежності України. Подумалося, що може зробити для зміцнення молодої держави, підвищення рівня культури і духовності її народу. Так, в його творчому доробку з’явилися етапні роботи "Кобзар", портрет першого Президента України М. Грушевського, портрет Юрія Федьковича та серія портретів сучасників.
Митець вірить, що саме через духовність, високу освіченість і культуру наш народ зможе мати прекрасне майбуття, займе високе місце у цивілізованому колі народів світу.
Щодня приходить до своєї творчої студії у центрі старовинних Чернівців, дивиться на вже готові свої полотна, на замальовки, на розпочаті роботи як на різновікових своїх дітей. І нуртують у голові творчі задумки, стає хороше на душі і світліше в помислах, і віриться у себе, у невичерпні творчі можливості нашого народу, у прекрасне майбутнє України. І як побажала митцю відома українська поетеса Т. Севернюк: "Отут, отут, де гасне слів потреба. Де п’єш мовчання тиші золоте. Твоя земля вдивляється у небо. Твоя душа в тім погляді росте."