Радник уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини.
Народний депутат України ІІ скликання.
Міністр соціального захисту населення (1996-1997 рр.).
Державний секретар Міністерства праці та соціальної політики України (2001-2003 рр.)

У 1999 р. за особливі
особисті заслуги
в державному будівництві України нагороджений Почесною відзнакою Президента України - орденом "За заслуги"
III ступеня.
У 2000 р. нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
У 2003 р. присвоєно почесне звання "Заслужений працівник соціальної сфери України".
Народився 14 липня 1948 року в м. Дніпропетровськ.
Батько Павло Кирилович - потомствений металург, ровесник жовтневих змін у країні, інвалід війни, поборник традицій робочих людей Катеринославщини.
Мати Олександра Іванівна - проста українська жінка, яка на собі відчула гіркоту війни, бідність, на її тендітних плечах трималася сім’я, всі клопоти і негаразди.
Дитинство, юність, шкільні роки пройшли в місцях, де були розташовані історично відомі Амурські плавні, де знаходилися великі підприємства півдня України, де жили і діяли відомі письменники О. Гончар, Г. Епік. Навчання, бідність багатодітної родини, комсомол, суботники, походи, вечори відпочинку, а найголовніше - віра в майбутнє, у гідне життя, почуття колективізму, гордість за країну і любов до Батьківщини формували як особистість. У родині виховулися повага до людей, стала думка про те, що відбувається довкола, турбота про простих людей, про близьких. Батьки вважали, що робоча людина гідна поваги, і Петро Павлович розпочав свій життєвий шлях за сімейною традицією робітником, слюсарем-збирачем радіоапаратури на відомому в країні Дніпропетровському радіозаводі.
Це були роки жаги знань про все, що відбувалося у світі, а тому молодь хотіла мати радіоприлади вищого класу, тим більше збирати їх своїми руками.
У 1967-1969 рр. пройшов строкову службу в групі радянських військ у Німеччині. Повернувся в рідне місто і продовжував працювати на Дніпропетровському радіозаводі.
Але життя покликало на нові шляхи-дороги. Людям цього покоління було властиве прагнення здобути вищу освіту. Працюючи в ремонтно-будівельному управлінні начальником відділу "Облшляхбуду", Петро Овчаренко одночасно закінчив економічний факультет Дніпропетровського державного університету (за фахом - економіст).
Його завжди цікавила громадська робота, у 1976 р. був затверджений інструктором, а згодом - головою партійної комісії при Амур-Нижньодніпровському райкомі партії; інструктором партійної комісії при Дніпропетровському обкомі партії, що збагатило досвід і стало базою для обрання в майбутньому першим секретарем Амур-Нижньодніпровського райкому Компартії України. Новий напрям у роботі вимагав нових знань.
У 1980-1982 рр. закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Здобуті знання дали можливість продовжувати виконувати функції інструктора парткомісії Дніпропетровського обласного комітету партії. Це була непроста посада. Вона вимагала здатності не обманюватися видимістю, а вникати
в суть питання, знайти справедливе рішення і прийняти його, не принизивши людину. Це була велика школа життя.
Але мала батьківщина покликала додому: у 1983-1984 рр. П.П. Овчаренко був обраний заступником голови Виконкому Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів.
То були роки активізації громадського життя в місті та області, у 1984-1987 рр. був затверджений завідувачем відділу Дніпропетровського міськкому партії.
Проте практична, конкретніша робота приваблювала більше, і 1987-1991 роки були присвячені роботі на посаді першого секретаря райкому партії і голови Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів.
У важкий, складний час (початок 1991 р.) Петро Павлович був затверджений завідувачем відділу організаційно-партійної роботи Дніпропетровського обкому партії.
Зміни, що відбулися в суспільстві в ці роки, вимагали активного втручання у розв’язання невідкладних практичних питань забезпечення прав людини, її соціального захисту.
У 1992-1995 рр., перебуваючи на посаді начальника Управління соціального захисту населення Дніпропетровської обладміністрації, вдалося вирішити багато питань соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених родин, зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери. У 1994 р. обраний народним депутатом України 2-го скликання, до 1998 р. був членом Комісії Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці. Брав активну участь у розробці і прийнятті Нової Конституції України. У 1996-1997 рр. обіймав посаду Міністра соціального захисту населення України. Був радником Прем’єр-міністра України, а з липня 1998 року - перший заступник Міністра праці і соціальної політики України, член Національної ради соціального партнерства.
Результатом роботи в цій сфері була розробка ряду законів і стратегічних програмних документів, спрямованих на реформування соціальної сфери і підвищення рівня життя людей, впровадження адміністративної реформи. Розроблено пакет законів про соціальне партнерство, пенсійну реформу, соціальне страхування, адресну соціальну допомогу. Сформовано інститути тристороннього соціального партнерства, діяльність фондів державного соціального страхування. Багато уваги було приділено питанням формування кадрової політики, організації системи підготовки і перепідготовки фахівців у сфері праці, зайнятості
і соціального захисту населення. У рамках адміністративної реформи здійснено реорганізацію підвідомчих установ системи. Петро Петрович редагував "Класифікатор професій" - настільну книгу керівників кадрової служби підприємств і установ, підручник "Введення в соціальну роботу".
З липня 2001 року - Державний секретар Міністерства праці і соціальної політики України.
Своє основне завдання на цій посаді вбачав у тому, щоб знайти нетрадиційні підходи і шляхи поліпшення рівня соціального захисту населення, особливо соціально вразливих категорій, подолання бідності. Під керівництвом П.П. Овчаренка розроблений і офіційно виданий державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів.
З серпня 2003 року по січень 2005 року - заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації.
Гарною життєвою школою для П.П. Овчаренка стала робота з талановитими людьми, такими як: І.Я. Сахань, В.О. Тютін, А.І. Москаленко, В.Г. Яцуба, В.П. Пустовойтенко, М.Г. Омельченко, О.М. Макаров, П.В. Ксаверчук, О.О. Покуса, В.І. Деревянко, Г.В. Дзяк, В.Є. Дубовик, І.І. Колот.
У всіх здобутках Петра Павловича неоціненний внесок родини: дружини Людмили Петрівни (за фахом - інженера-технолога), дочок-двійнят - Олени, учителя, економіста, Юлії, лікар-педіатра, улюблених онучок - Ані, Саші, Маші.