Видатний
український письменник,
громадський діяч,
відомий активними виступами на захист української мови,
учасник громадських рухів 1980-х років

Академік
АН України (1978 р.),
Герой Соціалістичної
Праці (1978 р.).
Нагороджений
Державною премією України
ім. Т.Г. Шевченка (1962 р.), Ленінською премією (1964 р.), Державними преміями СРСР (1948 р., 1949 р., 1982 р.), Золотою медаллю
ім. О.О. Фадєєва та премією ім. С.К. Неймана (Чехія).

За енциклопедичними даними, Олесь Терентійович Гончар народився в с. Суха на Полтавщині. Насправді ж, як свідчать документи, віднайдені в державному обласному архіві Дніпропетровської області, місцем його народження є селище Ломівка, що нині ввійшла до складу Дніпропетровська. Трирічним, після смерті матері його забрали до себе на Полтавщину материні батьки. Тут, при вступі до школи, Сашко Біличенко отримав материне прізвище і на все життя став Олесем Гончаром.
Освіту він здобував у Харківському університеті, але почалася війна. Майбутній письменник був на фронті. По закінченні війни приїхав жити до старшої сестри Олександри Сови, яка мешкала у Ломівці. Закінчивши Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук України.
Перші оповідання Олесь Гончар надрукував ще в 1938 р., поетичні твори воєнних років публікувалися у військових газетах. Романи "Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага", що склали трилогію "Прапороносці" (1946-1948), він писав у батьківській хаті
в Ломівці. Цей твір посів гідне місце серед найкращих зразків світової воєнної прози, витримав понад сто видань, у тому числі й у перекладах іншими мовами. Творчій манері письменника притаманні романтичність, піднесеність оповіді, яскрава міфо-поетична та легендарно-символічна образність.
У дилогії "Таврія" та "Перекоп" О. Гончар звернувся до історії українського Півдня в передреволюційну добу та роки громадянської війни. Роман "Людина і зброя" присвячений подіям перших років війни, осмисленню трагізму втрат і нескореності народу. Героями роману в новелах "Тронка" стали сучасники доби перших космічних польотів, які з високою мрією трудяться у степах, переживаючи життєві драми й миттєвості щасливого юного кохання. І проблеми виховання молодого покоління переплітаються з роздумами про мистецтво в повісті "Бригантина" і романі "Берег любові". Героїка та оспівування цілісної особистості стали темою цілої низки творів про трудові будні сучасників.
Велике збурення суспільної думки викликала поява роману О. Гончара "Собор", який було фактично вилучено з літературного процесу за критичне відображення бюрократизму, та цинічного кар’єризму та партократства. У ньому автор одним із перших в українській літературі ХХ століття порушив проблеми гуманістично-творчого розуміння історії народу, бережливого, патріотичного сприйняття багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи та пам’яток минулого.
Видатного українського прозаїка вирізняла активна громадянська позиція. З 1959 р. по 1971 р. О. Гончар був головою правління Спілки письменників України, а з 1973 р. - головою Комітету захисту миру, членом Всесвітньої Ради Миру.
У 1980-ті роки він долучився до громадського руху за утвердження незалежності й самобутнього духовного розвитку України.
Помер Олесь Терентійович 1995 р., похований у Києві, але й на Дніпропетровщині зберігають і шанують пам’ять про свого видатного земляка.