Голова благодійного фонду "Культурно-просвітницький центр "Мальовнича Україна", головний редактор журналу "Мальовнича Україна", мистецтвознавець, колекціонер, художник, поет, меценат.
Нагороджений: грамотою Спілки письменників України за значний внесок у справу пропаганди української радянської літератури (1982 р.), Почесною відзнакою Міністерства культури України за досягнення у розвитку культури і мистецтв (2004 р.), Почесною грамотою Київської обласної адміністрації та іменним годинником за розбудову культурної спадщини м. Ржищів (2004 р.).
Почесний працівник туризму України.
Народився 14 березня 1944 року
в с. Худиківці Борщівського району Тернопільської області. Дитинство Михайла припало на тяжкі повоєнні часи та роки відважної боротьби УПА за Незалежну Україну. Біда не обійшла стороною і родину Волошиних. Так, у 1947 р., від голоду померло двоє з п’яти дітей. У пам’яті хлопчика назавжди залишилися: страта окупантами двоюрідного брата за відмову викрити стежку в ліс до УПА; прихід до оселі перевдягнутих в упівців енкеведистів та сусідська бабуся, вбита ними за те, що на її обійсті двоє юнаків-упівців вступили у бій з окупантами.
Поштовх до розвитку власних талантів маленькому Михайлові надали батьки. Мати, яка мала чудовий голос, щодня бралася до художнього вишивання. Батько хлопця захоплювався малюванням й дарував синові власні малюнки до свята Миколая.
Під час навчання у школі в с. Мельниця-Подільська сформувалося коло майбутніх зацікавлень юнака. Спочатку його твір посів перше місце у конкурсі "Мій рідний край", а вже після Михайло разом з учителем історії брав участь у розкопках Трипільської культури у с. Іване-Пусте Борщівського району. Прагнучи більше пізнати рідний край, красу і велич України, юний Михайло подорожує Дністром на плоту, бере участь в археологічних експедиціях, екскурсіях у Карпати.
Першим експонатом для майбутньої букіністичної колекції Волошина став Шевченків "Кобзар", придбаний 50 років тому за наколядовані гроші у свого вуйка Кирила Демидасюка. А згодом, коли на сімнадцятиріччя батько подарував Михайлові дідів стародрук "Апостол" М. Сльозки та дореволюційне видання "Кобзаря", хлопець загорівся ідеєю зібрати власну шевченкіану. За неповних п’ять років його мрія здійснилася, а зібраний ним матеріал став основою першого музею, який Михайло Трохимович відкрив у рідному Борщеві.
Але шлях до здійснення мрій був нелегким. Через бідність в родині Михайло був змушений замість продовження навчання
у школі самостійно заробляти на хліб. Спочатку він працював у Криму на зборі винограду, а потім поїхав до Маріуполя на будівництво металургійного заводу. На зароблені гроші купував книги, серед яких були "Слово о полку Ігоревім" та "Кобзар" 1911 року.
З Маріуполя Волошина забрали на військову службу, яку він відбував у Києві. Проте, молодий бібліофіл продовжував відвідувати букіністів та магазини антикваріату. Куплені книги забивали вщент армійську тумбу, він отримував зауваження від командирів і тому відсилав фоліанти додому. Після демобілізації Михайло Волошин мандрує Київщиною, знайомиться із В’ячеславом Чорноволом та Миколою Плахотнюком. Саме тоді, відчувши гостру нестачу фахових знань, він вступає на мистецтвознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Як зазначає сам Михайло Трохимович: "Час навчання
в інституті глибинно змінив мене... Відтоді зачалося моє справжнє заглиблення в українство". По закінченні навчання Михайло Волошин працює у м. Краснограді на
Харківщині. Він завідує літературно-меморіальним відділом Красноградського краєзнавчого музею, очолює літературно-мистецьке об’єднання "Заспів", організовує творчі зустрічі з українськими письменниками - І. Сенченком, О. Гончаром, П. Загребельним, В. П’яновим, В. Швецем тощо. Його поезії постійно друкуються у журналі "Прапор".
Зустріч і спілкування Михайла Трохимовича з Іваном Гончаром стали знаковими, бо спонукали до заснування Музею українських старожитностей. До скарбниць музею входять шість маминих рушників
та дві весільні сорочки - її та баби Василки, понад 200 стародруків, значна колекція української графіки, цінна збірка української образотворчості, малярські твори
ХХ ст., книжкові раритети тощо.
Сьогодні Михайло Трохимович Волошин є володарем однієї з найбільших приватних мистецьких колекцій в Україні і засновником 14 музеїв у різних регіонах нашої держави. Зокрема, це Музей сучасного українського мистецтва у м. Краснограді
на Харківщині, що містить картинну галерею з 27 залами. Це й Музей Тараса Шевченка та картинна галерея у м. Борщеві на Тернопільщині, а також відкритий власним коштом М.Т. Волошина пам’ятник Великому Кобзареві в рідному селі. Це і Музей заслуженого художника України В. Сидорука та Художня галерея у м. Ржищеві
на Київщині, це й також зареєстрований
у с. Вишеньки Музей Української старовини. До того ж, за рахунок благодійного фонду "Мальовнича Україна", очолюваного Михайлом Трохимовичем, встановлено премію
ім. В. Сидорука, якою нагороджують художників і тих, хто сприяє мистецтву. Також
за підтримки фонду щорічно у м. Ржищів
на Київщині проходить фестиваль на Івана Купала "Ржищівський віночок". Відбуваються міжнародні симпозіуми, зокрема,
у м. Ржищеві та м. Ямполі.
У 2003 р. Волошин подарував Київському музею Т. Шевченка понад 20 експонатів зі скарбниці своєї колекції. Серед них:
лист П. Куліша, рукопис невідомого твору
М. Вовчок, фото А. Шептицького.
Михайло Волошин відомий ще й як активний національний громадський діяч. Жовто-блакитний прапор з його колекції вперше майорів на вулицях Києва у 1989 році, а сам Волошин був у перших лавах мітингуючих у 1989-1990 рр.
Окрім меценатства Михайло Трохимович реалізує себе і як митець. Він є серйозним художником-пейзажистом. Персональні виставки Волошина, яких на сьогодні вже 7, проходили у музеї В. Задорожнього
у м. Ржищеві, а також у м. Борисполі
та м. Борщеві. У 2004 р. вийшла перша книга з мистецької трилогії "Українське мистецтво в колекції Михайла Волошина", що має ознаменувати такий очікуваний Великдень автора. Готується до друку збірка поезій М.Т. Волошина "Золото моєї осені".
Нещодавно Михайло Трохимович відзначив своє 60-річчя, але й досі зберігає життєрадісну вдачу, оптимізм і енергію. Гармонію і наснагу його душі надає
родина - дружина Олена Михайлівна, корінна вишеньківка, та діти - син Максим і донька Вікторія.