Шляхетна родина Левчанівських-Гродзінських відома
в Луцьку, відколи Карпо Іванович фон Гродзінський в 1895 р.
купив у селі Линеві тодішнього Володимир-Волинського (нині Локачинського району) маєток й оселив туди свою
велику родину. До того проживав у Ніжині Чернігівської
губернії по сусідству з садибою "акцизного чиновника" Митрофана Левчанівського, в якого було два сини і три дочки - однолітки Гродзінських. Дві родини заприязнилися. Коли Гродзінські переїхали на Волинь, то листувалися між собою. Навіть невелике непорозуміння між батьками не припинило дружніх відносин між дітьми, а надто між Оленою Гродзінською та Олександром Левчанівським. Їхня дружба
поступово переросла в кохання і в 1905 р. вони одружилися.
17 листопада 1913 року народилася їхня донечка Іринка - Крошенька, як лагідно називала її мама. Батько обожнював свою маленьку хворобливу дівчинку, годинами носив її на руках, клав у колисці між квітів і бузку, аби набиралась сили від природи. Коли Крошеньці виповнилося п’ять років, тато приніс додому розрізну "Азбуку", викинув кілька літер, бо то була стара російська азбука, в якій були фіта, ять, твердий знак, і зробив три нові букви ґ, ї та є. Так Іринка самостійно навчилася читати. Другу книжечку дала дівчинці мама - це був "Кобзар" Тараса Шевченка. Так з першим прочитаним словом запала в серце дівчинки любов до України.
Коли Іринка Левчанівська навчалася в Першій українській школі (1922-1923 рр.), хореограф Василь Авраменко відкрив у ній "рухову школу українського танцю". Пані Олена заохотила доньку до навчання танцю. На той час з українських танців знали лише "Метелицю" ("Гоп-чук метелиця, чому старий не жениться") і "Гречку" ("Ой посіяв козак гречку
на дубові, на вершечку. Зірвалася шуря-буря, козакові гречку здула"). Авраменко навчив "Козачка", "Журавля", "Коломийки", "Великоднього хороводу". Дівчата танцювали "Катерину", а хлопці - "Танок Гонти" і "Чумака". Минуло понад 70 років, як пані Ірина закінчила Школу танців, отримавши Свідоцтво № 53, надруковане "золотими літерами" і видане 14.06.1923 р. за підписом керівника та адміністратора школи і печаткою
з написом: "Український національний Балет арт. Балетмейстера В. Авраменка". А душа береже слово Вчителя: "...дівчина повинна триматися з гідністю...", як і всі інші, як увесь український народ, - зазначала Ірина Олександрівна.
12 листопада 1922 року Олену Левчанівську обрано
в Сенат Польщі. Вона була членом Українського парламентського клубу, членом Комісії закордонних справ при Сенаті. Добре знаючи, крім слов’янських мов, французьку, німецьку та італійську, виступала як делегат української парламентської репрезентації на багатьох міжнародних конгресах в Парижі, Празі, Женеві, Подєбрадах. У Подєбрадах (1923 р.) Олена Карпівна зустрічалася з Софією Русовою, а її донька бавилася з п’ятирічним онуком Русової, який вразив її добре виправленим українським одностроєм та оселедцем на голові. На міжнародному конгресі в Парижі (1925 р.) в урочистій залі Сорбони 12-річна Ірина Левчанівська дослухалася до слів мами: "Ми, представники українського народу, депутати Сейму і сенатори від українських земель Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, від імені нашого народу подаємо в Раду Ліги націй скаргу. На нашій українській землі, в районах, що носять старовинні назви Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а також в Східній Галичині, компактно живуть
7 мільйонів українців. Ці мільйони мають спільну мову, релігію та звичаї з 30 мільйонами українців Великої України. Здавалося б, така "меншість" повинна була б користуватися всіма правами, які гарантували б вільний розвиток національної культури й всі політичні свободи. Але це не так. Всупереч його волі, всупереч його традиційному прагненню незалежності в складі польської держави, український нарід позбавлений всіх прав і гарантій, необхідних для його національного, культурного і політичного розвитку і став рабом свого вічного ворога, поляків, у своєму політичному, державному і культурному житті".
Сенаторка до останньої миті життя залишилася зі своїм народом. 24 грудня 1939 р. Олену Карпівну арештували радянські енкаведисти. Її утримували у відділку міліції містечка Горохова. Коли в контору приводили нову партію арештованих, вони радісно вигукували: "О, і наша сенаторка з нами!". Вона відповідала: "Аякже! Я завжди була зі своїми земляками".
Таким свідомим був вибір і її доньки Ірини Олександрівни Левчанівської. Могла покинути рідну землю, але зробила найголовніше - залишилася на поневіряння, аби не зрадити справу життя своєї мами.
Справжньою пристрастю родини Левчанівських була фотографія. Олена Карпівна завжди возила із собою фотоапарат Цейса на скляні негативи. Це була досить важка
і невигідна річ. Сам апарат важкий, до нього дерев’яний штатив і коробка з двома запасними скляними негативами в металевих футлярах. Ірина Олександрівна змінила його на фотоапарат "Зеніт". На її чорно-білих світлинах вулиці міста, будівлі, люди - жива історія протяжністю в людське життя. Була членом фотостудії "Промінь", кіностудії
"Волинь", слайд-клубу "Ентузіаст". Автор багатьох аматорських кінофільмів: "Моя мама", "Мій тато", слайд-фільмів "Троянда", "Найстрашніший звір", відзначених дипломами та іншими почесними нагородами міжнародних конкурсів і фестивалів.
Ірина Олександрівна Левчанівська є також автором книг-спогадів "Далеке і близьке" (2000 р.), "Згадалось мені" (2001 р.), "Сенаторка" (2004 р.), фотоальбомів "Луцьк
у 50-х роках ХХ століття на світлинах Ірини Левчанівської" (2003 р.), "Луцьк на світлинах Ірини Левчанівської" (2004 р.).
Життя триває... у вимірах добра і зла, жорстокості і милосердя, товариськості і свідомої одинокості. У літописі довгого життя жодного рядка не змінила б Ірина Олександрівна. Ні, стривайте, повернула б маму...
Батько, Олександр Левчанівський щоразу нагадував доньці: "Саме життя, коли воно проходить коло мене, коли я не беру в ньому участі, коли я є лише глядачем, - не дає мені задоволення. Жити - це проявляти себе у дії, в якійсь творчості, в якійсь роботі, як не голови, то рук". Згідно з кредо батька живе 92-річна пані Ірина Левчанівська, з повагою до "всіх законів природи, розуму і людяності", з любов’ю до України.
Л.П. Шваб, кандидат історичних наук, доцент
кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн
Волинського державного університету імені Лесі Українки