З іменем Софії Федорівни Русової, видатного педагога-практика, вченого-теоретика, професора, літературознавця, публіциста, автора підручників, перекладача, фундатора низки вищих навчальних закладів та педагогічної академії, керівника-організатора освітньої галузі, члена Української Центральної Ради, відомого громадсько-політичного діяча, пов’язане національне відродження нашого народу. Вона не була українкою за походженням, але стала українкою по духу, вірною дочкою матері-України, присвятила їй усе своє життя. За обсягом і рівнем просвітницької діяльності ця дивовижна постать стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою та Христиною Алчевською. А за силою і пристрастю, з якими звучали її виступи на захист національної школи, культури, духовності, рідного слова, ім’я Софії Росової можна поставити поруч з іменем Лесі Українки. Доля Софії
Федорівни склалася так, що їй судилося бути відірваною від рідної землі, довгі роки жити за її межами, сумувати
й надіятись, а її багатогранна творчість тривалий час
замовчувалася, адже Русову було об’ярликовано як
"українську буржуазну націоналістку-мігрантку".
Народилася Софія Федорівна 18 лютого 1856 року.
Її мама, Ганна Жерве, мала французьке походження,
а у батька, Федора Ліндфорса, було шведське коріння. Він служив ад’ютантом у генерал-губернатора Омська, блискуче володів російською і французькою мовами. Після одруження Ф. Ліндфорс і Г. Жерве переїздять на Чернігівщину, купують садибу в с. Олешня, де Федір працює лікарем. Прожили вони тут недовго. Після смерті дружини Ф. Ліндфорс з двома дочками - Марією та Софією переселяється до Києва. Там десятирічна Софія вступила до третього класу Фундуклеївської гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Педагогічну діяльність вона почала в п’ятнадцятирічному віці, коли 1871 р. разом із сестрою відкрила приватний
дитячий садок, у якому виховувалися переважно діти
української інтелігенції. Любов до дітей, жага до знань,
талант вихователя-наставника були так явно виражені
в Софії, що вона твердо вирішила все життя віддати дітям, школі, милій серцю Україні. Вона продовжувала педагогічну роботу в школах Петербурга після одруження
з Олександром Русовим, який мав на неї дуже великий вплив. У "Моїх споминах" вона згадувала: "Чоловік перший відкрив мені красу української народної поезії, він заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов
і роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу,
яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа".
Родині доводилося досить часто змінювати не тільки місце проживання, а й місце роботи. Так, Софія Федорівна працювала головою видавничого відділу у місцевому Товаристві поширення грамотності серед народу (Харків),
у Київському товаристві грамотності, в дитячих садках Чернігова, Харкова, Борзни, вечірній школі в Олешні,
викладачем на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної
та у Фребелівському інституті (Київ), в Київському кадетському корпусі, професором у Київському педагогічному інституті, в Кам’янець-Подільському університеті, в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (м. Прага). Серед усіх своїх захоплень вона найбільшу увагу приділяла вихованню дітей, рідномовній освіті народу, українській школі, оскільки вважала це головним чинником соціального й національного визволення. Свої педагогічні погляди
С. Русова висловлювала в численних статтях, більшість
з яких надруковано в україномовному педагогічному журналі "Світло" (1910-1914 pp.), співзасновником і редактором якого вона була, та часопису "Вільна українська школа" (1917-1920 pp.). Софія Федорівна мала неабиякі здібності публіциста, пропагандиста й аналітика. Так, аналізуючи стан освіти в Україні напередодні Лютневої революції 1917 p., вона наголошувала, що школи на її території були російськими, державних українських шкіл не було. Такі школи "зневажали душу народу", викликаючи в дітей
з українських сімей нудьгу, зневіру в своїх силах і зрештою вели "націю до морального занепаду". Необхідно, щоб навчання і виховання ґрунтувалися на повазі до особистості - "як особи індивідуальної, так і особи національної". "Рідна національна школа, - вважала С. Русова, - це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного
народу, який скидає з себе ланцюги, скидає ту кригу
байдужості, якою окуто було його серце за часів утисків
і пригноблення його вільної думки; його національної свідомості". Україні потрібна така школа, котра була б пройнята національним свідомим натхненням, "яка виявить вільно увесь наш національний духовний склад і міцно з’єднає нас з рідним краєм, з рідним людом". На першій сторінці
роботи "Про колективне та групове читання" вона написала заклик: "У величезну хвилину відродження цілого народу національна школа має величезне значення, тому на її творчу роботу маємо звернути усі наші зусилля, віддати їй найкращі наші сили". Національна школа - це один
з небагатьох основних виховних інститутів, де формуються національна гідність і самосвідомість. Вона створює відповідне середовище для розвитку особистості учня (мовна культура, здійснення навчальної і виховної роботи на основі національної культури - традицій, свят, домінуючих елементів побуту, форм спілкування); передбачає відповідний зміст навчальних програм і дисциплін, формує певну систему взаємовідносин вчителя з учнями та їхніми батьками. І все це потрібно починати з дитячих садочків. Неабияку вартість і сьогодні має науково-популярний нарис Софії Русової "Націоналізація дитячих садків" (1910 р.). У ньому наголошується: "Коли звичайної нормальної школи не можна собі уявити без рідної мови учнів, то ще більше такій елементарній педагогічній вимозі підлягає перший, так званий дошкільний, ступінь виховання й навчання, який, зрозуміло, тримає в собі ключ для подальшого навчання, виховання
і самовиховання". Загалом устрій родинного життя, вважала С. Русова, має змінитися: сім’я повинна свідомо перетворитися на кооператив, у якому й у батька, й у матері,
й у дітей є свій обов’язок, своя праця і своя воля, але всі об’єднані спільним шуканням добра і правди. Вона була твердо переконана: відродження нації починається з виховання дитини в сім’ї. А щоб пробудити в неї найшляхетніші почуття, треба до неї заговорити рідною мовою. Софія
Федорівна проводила велику організаційну й практичну роботу зі створення українського дошкілля на наукових
засадах. А під час діяльності Центральної Ради брала
активну участь у створенні й розвитку української національної системи освіти. Як ученому-теоретику, педагогу-практику С. Русовій належать монографічні та підручникові видання: "Український буквар" (1906), "Початкова географія" (1911), "Методика початкової освіти", "Самовчитель французької мови", "Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл", "Методика колективного читання" (1918), "Єдина діяльна (трудова) школа" (1923), "Теорія і практика дошкільного виховання" (1924), "Сучасні течії
в новій педагогіці" (1932), "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Наші визначні жінки" (1934), "Дещо про дефективних дітей" (1935), "Мої спомини" (1939) тощо.
Всі її думки, наукові положення, практичні рекомендації були спрямовані на формування національно свідомого громадянина - патріота своєї держави. Актуальними вони
є і сьогодні. Ось хоча б деякі з них: "Найдорожчий скарб у кожного народу - його діти, його молодь"; "Дошкільне
виховання є міст, що перекидається між школою й родиною"; "Розум дитини - то багаття, до якого ми маємо лише підкладати дрова, а горітиме воно вже своїм вогнем";
"У вселюдськім житті тільки той народ бере перемогу, який має найкращу школу". Вона закликала всіх до напруженої роботи, заохочувала не лякатися і не зупинятися на роздоріжжі, бо щастя й доля українського народу залежить
від того, як ми "переведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації". "Особлива роль у національній школі, - писала С. Русова, - належить учителю. Не гарний будинок,
не стіни, не книжки, не малюнки дають школі творчу силу, а людина, яка там працює". Тому для створення національної школи потрібні були вчительські кадри. Їх в Україні не було. Потрібно було їх готувати. Це питання було в центрі уваги на Першому всеукраїнському з’їзді (5-6 квітня 1917 р.), який організувало Товариство шкільної освіти в Києві.
С. Русова виступила з доповіддю про українське вчительство. За її ініціативи створено Вчительську спілку України,
і 30 травня 1917 р. її обрано головою Центрального бюро ВСУ. С. Русова наполегливо працювала на консолідацію українських культурних сил, освітян. Її голос набував особливої трепетності, тільки-но йшлося про це. Як голова
вчительської спілки, вона, звертаючись до Івана Франка
за допомогою, писала йому: "Зведіть мене з Вашим галицьким і українським учительством, з організаціями вчителів, які існують в Галичині і Буковині. Мета нашої спілки бойова: треба з’єднати все учительство, треба добиватися вільної школи. Централізму ніякого". (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, ф. 3/1634, арк.109, 110).
С.Ф. Русову справедливо вважають одним із лідерів
українізації і творців концепції національної освіти, спрямованої на виховання патріотичної, національно свідомої
української молоді. Вона всебічно обґрунтовує зміст,
характер і форми безперервної освіти (родина, дитячий
садок, школа, вищі навчальні заклади, позашкільна освіта) та їхню взаємодію. Послідовно й мудро впливала Софія Федорівна на розвиток нової української освіти. Прагнула відродити приспані сили, збудити потенції, залучити
до роботи молодь - надію нації. Працюючи директором
Департаменту позашкільної освіти й дошкільного виховання Міністерства народної освіти України (1919 p.), коли міністром був професор Іван Огієнко, вона брала участь
у підготовці наказу, за яким "викладовою мовою по всіх школах України: вищих, середніх та нижчих повинна бути мова українська", "а всі навчителі, що володіють українською мовою, мають викладати цією мовою", "національно
розмежовані школи користуються для навчання мовою своєї нації" (ЦДАВО України, ф. 2581, оп. 1, спр. 2, арк. 50).
Поставивши за мету українізувати Фребелівський інститут (навчальний заклад, який готував виховательок дітей дошкільного віку), Русова очолює створений там український відділ, запрошує кращих українських професорів-лекторів. Багато працює над створенням українських університетів
у Києві, Кам’янці-Подільському, педагогічної академії для
підготовки вчителів українознавства, а також курсів українознавства. Вона розробила план і програму підготовки
працівників позашкільних і дошкільних закладів в учительських інститутах і семінаріях. Софія Федорівна звертала увагу
на те, що вчителі, крім звичайної освіти, "мусять мати знання по хліборобству, знати закони", щоб і в школі, і в сім’ї,
і в господарстві "міг би він дати пораду, запомогти". Окремого слова заслуговує її діяльність як блискучого викладача, наставника, вихователя, справжнього педагога. Її розум, сила волі та вимогливість, а водночас м’якість і чуйність дуже притягували до себе людей, особливо студентів. Однією
з найхарактерніших якостей, котру Софія Федорівна,
очевидно, успадкувала від батьків і розвивала в собі протягом усього життя, було її вміння слухати співрозмовника і ставити себе на його місце. І цю якість вона старалася розвивати й у своїх вихованців-педагогів. Читаючи сьогодні праці мудрої Софії, мимоволі замислюєшся, скільки втратили ми, живучи без неї вчора, і як не вистачає нам її сьогодні. Гуманістичний світогляд, широта поглядів, перспективність
думок, прагнення до нового, світлого, рідного, свіжого, - ось ті риси, що підносять так високо цього "педагога від Бога",
громадсько-державного й культурного діяча. Вона була
не кабінетним мрійником, а революціонером-практиком, що взяла на свої рамена важкий тягар перетворень
в Україні. У своєму прагненні до безперервного підвищення професійної компетентності й майстерності науковці,
викладачі, вчителі, керівники-організатори повинні вчитися на прикладі життя та діяльності Софії Федорівни Русової. Майже 20 років відданій своєму народові дочці,
невтомній трудівниці на ниві вітчизняного освітянства довелося жити, працювати, сумувати й надіятись на чужині,
в еміграції. Померла Софія Федорівна Русова 5 лютого 1940 р. в Празі, де й похована на Ольшанському цвинтарі. Повернутися в Україну їй не судилося. З Праги до Києва наприкінці 50-х років разом із документами інших українських емігрантів було привезено її архів і покладено
до спецфонду під нумерацією 3889 с. Усе розумне, добре, вічне, що вклала ця мудра наставниця, патріотка, педагог
у духовне утвердження нації, живе і житиме довго. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна Україна,
її державність, освіта й культура.
Василь Майборода,
доктор педагогічних наук, заслужений працівник народної освіти, професор Національної академії
державного управління при Президентові України