Гнатюк
Ніна Юхимівна
Відома українська поетеса,
завідувач відділу мови
газети "Слово просвіти"

Член Центральної Ради УРП "Собор",
активістка Всеукраїнського жіночого товариства ім. О. Теліги. Заступник голови
МГО "Вінницьке земляцтво у місті Києві".
Член Національної спілки письменників, Національної спілки журналістів України.
За вагомий особистий внесок в українську літературу та активну громадську діяльність удостоєна орденів "За заслуги" ІІІ, ІІ ступенів. Лауреат літературних премій ім. М. Островського, М. Трублаїні, П. Желюка, Т. Мельничука, П. Тичини, Д. Нитченка.
Народилася 18 березня 1947 року в с. Безводному Чернівецького (нині Ямпільського) району Вінницької області. Пам’ятає, як над колискою мати Феодосія Іванівна Гнатюк читала рядки з Шевченкового "Кобзаря". Часто з дідусем Іваном Гнатовичем Стрілецьким, який прожив майже сто років, ходили до лісу, косили траву. А він розповідав про козацьку минувшину, співав старовинних пісень. Чи не звідти, з важкого, напівголодного дитинства, починаються любов до слова, прагнення написати про нескорених, мудрих, звеличених працею
і піснею людей рідної землі.
Ніна Гнатюк почала писати вірші ще за шкільною партою. У 1961 р. з’явився друком перший вірш, присвячений пам’яті Т. Шевченка. Згодом її твори опублікували обласні і республіканські видання. А 1963 р. на запрошення Кабінету молодого автора Спілки письменників України юну поетесу
запрошено до Києва на нараду початкуючих авторів,
де її щирі, натхненні вірші тепло привітали Павло Тичина, Андрій Малишко, Платон Воронько та інші майстри слова.
Н.Ю. Гнатюк закінчила Вінницький державний педагогічний інститут. Працювала в редакціях районних газет
у Могилеві-Подільському та Ямполі на Вінниччині, була головним редактором на Вінницькому обласному радіо, ведучою програм Національної радіокомпанії України, відповідальним секретарем Національної спілки письменників України.
Авторка багатьох збірок віршів, серед яких - "Пелюстка грому", "Посіяла жито", "Час колосіння", "Поки люблю і вірю", "Поміж небес і трав". Її перу належить чимало нарисів, статей про видатних людей Вінниччини - Степана Руданського
і Михайла Коцюбинського, Миколу Леонтовича і Володимира Перепелюка, Василя Стуса і Михайлину Коцюбинську, Павла Муравського і Настю Присяжнюк, поетів-земляків Володимира Забаштанського і Ганну Чубач, Петра Перебийноса та Анатолія Бортняка, інших подвижників національної ідеї.
Багато віршів відомої української поетеси присвячено оспівуванню ратних і трудових подвигів подолян, мальовничої природи Надбужжя і Придністров’я, звеличенню української народної пісні і рідної мови.
Ніна Гнатюк упродовж багатьох років підтримує творчу молодь рідного краю, сприяє виходу книг початкуючих авторів. З її благословення видруковано поетичні збірки Петра Головатюка і Петра Зарицького, Валентини Сторожук і Наталі Струтинської, Анатолія Колісника та ін.
Багато сил віддає громадській роботі. З її ініціативи проведено багато літературно-мистецьких свят, художніх виставок у Вінниці, районах області та престижних залах Києва.
Саме Ніні Гнатюк належить ідея заснування Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги, першим лауреатом якої стала наша сучасниця, українська поетеса Ліна Костенко.
Дорога додому

Зимові поля, як модерні естампи,
Лиш біле і чорне, лиш чорне і біле.
Дорога на Ямпіль, дорога на Ямпіль,
Я здавна, я здавна тебе полюбила.

Немирів проїду, Тульчин і Вапнярку,
Вже скоро і вдома, вже скоро і вдома.
Хоч обрій у тучах, на серці ні хмарки.
Півдня на колесах - не чується втоми.

Зійду у селі, коло крайньої хати:
- Добридень, акації, груші і клени!
На вулиці мати зустрінеться, мати.
Покидає відра і зразу ж до мене.

Вона обцілує мене і пригорне.
І так, без причини, тихенько заплаче.
Моя синьоока, ласкава, проворна,
Нестримного кроку, веселої вдачі.

А потім в діжі забіліє розчина,
Запахне вишневими пирогами.
І я з пиріжечком в руках, мов дитина,
Тулюся до мами, тулюся до мами…


Спомин про копання буряків
В нас хліба шмат
І молоко в півлітрі.
В. Стус
Згинаємось і скрипимо на вітрі,
Немов старезні просмолілі щогли.
В нас хліба шмат і молоко в півлітрі.
А понад полем - небо відвологле.
І лізе холод у найменший розпір.
За чорним лісом уже видно зиму.
Ми буряки копаємо в колгоспі.
Ми - дві рабині. Тільки не із Риму.
Зігнулися удвох над копачами.
Беремо в руки то мішки, то ґаблі.
Мене здаля не відрізниш від мами.
А дощ холодний, наче лезо шаблі.
Полуторка прийде аж опівночі,
І буряки загупають у кузов...
Дивитимуться змерзлі мої очі
На місяць-соняшник, який вже хтось надлузав.
Я їду в Моївку на тій старій машині,
На буряках, що наче мокрі стоси.
Так з-під коліс морозом б’є по спині,
Що вже душа не плаче, а голосить.
Додому повернуся аж під ранок.
Не роздягаючись, впаду на лавку голу.
А тут вже сонце видно з-за фіранок.
Вже мамі - в поле, а мені - у школу.
Додому не вертатимусь зі школи,
А за село піду, аж на Підмети,
Так зветься дальнє бурякове поле,
Котре, здавалося, займає півпланети.
Несу із хлібом полотняну торбу.
Ледь підіймаю чоботи пудові.
Я пам’ятаю бурякову норму.
Не пам’ятаю першої любові.


Хліб післявоєнного дитинства

Він був м’яким, неначе пух,
І теплим, як долоні мамині,
Хліб-недоросток, хліб-макух,
Що солодив колись уста мені.

Він був з жолуддя і журби,
Він був із гіркоти вдовиної.
Він, хліб дитинства, все зробив,
Щоб виріс кожен з нас людиною.


Писанки баби Теклі

Баба Текля, мабуть, втрапила до раю -
Не могла вона потрапити до пекла.
Кращих в світі писанок не знаю,
Аніж тих, що малювала баба Текля.
Не яйце - яйце-райце у неї.
Золотих узорів раювання.
Там і місяць, і зірки, і феї,
І сльоза, і зустріч, і кохання.
Гостроверхі там шумлять смереки,
Золотіє куполом церковка.
Тягнуться до вирію лелеки...
Все змалює бабця, тиха, ловка.
Як візьме до рук тонку пір’їнку
Або з волосинок зробить квачик,
Не впізнати цю стареньку жінку:
Вся земля тоді сміється й плаче.
Вся земля як писанка в долонях -
Чорно-жовта ще й біло-зелена...
І цвіте посеред літа сонях,
І тополя горнеться до клена.
Досі мені барвами тонкими
Писанка сіяє великодня.
Хоч минули весни вже і зими,
А забути Теклю я не годна.
Ну чому не попросилась в хату
І не примостилася скраєчку,
Не навчилась в баби малювати
Світ увесь на білому яєчку?


Натхнення

Такий туман сьогодні сизий-сизий.
Повітря - мов настояний женьшень.
Дерева одягли парчеві ризи,
Немов священики у Великодній день.
Поміж небес і трав так хочеться стояти,
Твою долоню відчувати на плечі.
...Десь на сосні весь день друкує дятел
Ті вірші, що приснилися вночі.


Ніна Гнатюк