ЧУБАЧ
Ганна Танасівна
Відома українська поетеса

Заслужений діяч мистецтв України.
Бере активну участь у громадському житті - є членом Правління громадської організації "Спілка жінок України", Київського дитячого фонду, голова творчого об’єднання київських поетів, член Ради Київської організації Національної спілки письменників України, Член Національної спілки письменників
України (з 1971 р.).
Нагороджена орденом "За заслуги" III ступеня. Удостоєна літературних премій
ім. П. Усенка, ім. Гулака-Артемовського,
ім. М. Чурай, "Дружба", Всеукраїнської
літературно-мистецької премії ім. Є. Гуцала.
Поетеса народилася 6 січня 1941 року
в хліборобській родині в с. Плоске Муровано-Куриловецького району на Вінниччині. Змалку пізнала ціну хліба, адже батько загинув
на війні, а тому доводилося допомагати матері і вдома, і в полі. Полюбила народні пісні, мальовничу природу Придністров’я, що згодом вилилося ліричними рядками в її віршах.
Закінчила Лучинецьку середню школу, Поліграфічний інститут ім. І. Федорова
та Вищі літературні курси при Інституті літератури ім. М. Горького (м. Москва).
Працювала в редакціях газети "Літературна Україна" та журналу "Дніпро".
Поетеса є авторкою 56 книжок для дорослих і дітей, серед яких - збірки віршів "Журавка", "Жниця", "Ожинові береги", "Заповіти землі", "Срібна шибка", "Святкую день", "Житня зоря", "Етюди рідного міста", "Дзвінка ріка", "Очі матері", "Озвучена печаль" та ін.
Головними темами творчості талановитої поетеси є звеличення ратних і трудових
подвигів багатьох поколінь, боротьба українського народу за незалежність, любов
до рідної землі, краса мирної праці, змалювання природи, вірність високим гуманістичним ідеалам, образ жінки-матері.

Ганна Чубач плідно і талановито працює і в дитячій
літературі - книги її абеток, скоромовок, загадок, лічилок виходять масовими тиражами у багатьох видавництвах
України і за кордоном.
Поетеса веде велику виховну, патріотичну роботу, постійно виступаючи в дитячих садках, школах, середніх
і вищих навчальних закладах, відстоюючи державність
української мови, прищеплюючи дітям, молоді любов
до рідної України.
Поетеса чимало сил і знань віддає роботі з творчою
молоддю - редагує книги початкуючих авторів, організовує презентації їхніх видань, допомагає у становленні молодих творчих особистостей.
Плідно працює Г. Чубач і на пісенній ниві: разом з відомими композиторами О. Білашем, Б. Буєвським, К. Домінченим, Л. Височинською, Л. Єрмаковою та іншими авторами створила понад 300 пісень, чимало з яких стали популярними, часто звучать на радіо і телебаченні у виконанні
народних артистів України А. Кудлай, П. Зіброва, Віталія
і Світлани Білоножків, О. Василенка, заслужених артистів України В. Кавуна, І. Красовського, дуету "Горлиця"
та інших відомих виконавців.
У багатьох селах і містах рідної Вінниччини відбувся пісенний фестиваль "Хустка тернова" за творами Ганни Чубач.
Веде цикл авторських передач на Національному радіо України про поезію і музику, естетичне і патріотичне виховання молоді.
Поетеса виступала під час Декад української літератури
в США, Німеччині, Греції, Польщі, Болгарії, Угорщині,
Румунії, в Монголії, на Кубі, в багатьох республіках
колишнього Союзу, була активною учасницею Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята в багатьох областях України.
У 1997 р. Ганну Чубач обрано Радником Всесвітніх
конференцій "Література. ХХ століття" (м. Нью-Йорк, США).
Відома українська поетеса має заслужений авторитет серед літературно-мистецької громадськості, є активним членом МГО "Вінницьке земляцтво в м. Києві".
Ганна Чубач - громадська діячка, чиє ім’я здобуло заслужену шану серед багатьох сотень тисяч читачів в Україні
та за кордоном.




Журавка
Моя хата в подільському житі,
Просто неба, на чорній землі.
Маю тільки думки необжиті
Та ще крила небесно-земні.
Підіймаюся в небо щоранку
І в жита опускаюся знов.
Моя хата не має ґанку,
Зате має тепло і любов.
Моя хата не має стелі -
Залітають вітри й дощі.
В ній і сум, і години веселі
Розбентежують спокій душі.
Зустрічаю піснями врочисто
Косовицю врожайного літа.
Я - не жінка з великого міста,
Я - журавка з подільського жита.

Хустка тернова
Слово до слова - основа.
Квітка до квітки - весна.
Слухає вечір нашу розмову.
Ту, що на світі одна.
Доня питає - серденько крає:
- Чом називається так?
- Відповідаю - ніби зітхаю:
- Долі тернової знак! -
Доня сміється. Очі - як зорі.
Доня не знає про те,
Скільки тернові бачили горя,
Як безнадійно терен цвіте.
Рік тридцять третій. Клятий, холодний.
З голоду пухне село.
Вже моя мати встати не годна -
Смерть опустила крило.
Бабця не плачуть. Тихо зітхають.
Хустку - єдине добро -
У Могилеві-Подільськім "зміняють".
Боже, як вдало! На жита відро!
Потім робили. Хустку купили.
Та почалася війна.
Й разу на свята її не оділи.
В скрині лежала вона.
Рік сорок шостий.
Жити непросто
Після такої тяжкої війни.
Ходить і ходить непроханим гостем
Батько убитий у мамині сни.
Бабця не плачуть. Тихо зітхають.
Хустку не стануть носить.
В місті на ліки якісь обміняють.
Боже, як бабці на обмін щастить!
Потім робили. Хустку купили.
Я пам’ятаю той день.
Бабця - купили. Мама - оділи.
Я - доторкнулась лишень.
Доня сміється. Очі - як зорі.
Світ мій від того ожив.
Доня кепкує:
- Довго говориш!
Значення слова скажи!
- Вибач! Згадалося вже при нагоді.
Значення інше не жди:
В нашому роді, в нашім народі
Доля і хустка - тернові завжди!

***
Як ішла я колись від села,
Оглядалась на кинуте поле.
Зачепилась хмаринка мала
За вершечок стрункої тополі.
Я спішила - мій поїзд чекав.
Я любила - мій світ мене кликав.
І губилася річка між трав.
Поміж трав і травиночок диких.
Скільки різних доріг і шляхів!
Скільки світу побачили очі!
На вершечках натомлених днів
Тополині листочки тріпочуть.
Серед більших була не мала.
Серед міста не стала чужою.
Бо ішла я колись із села
Із великою в серці любов’ю.

***
Стоїть верба у дзеркалі ріки.
Вона мене на березі не бачить.
Пливе туман холодний і липкий.
Від нього роси на калину плачуть.
Бо як же так: природа ожила.
Весна бруньки у листя розгорнула,
Мене ж, малу кровиночку села,
Стара верба на березі забула?
Від хати стежку вкрили спориші,
Де босі ноги тупали по воду.
І, наче в церкві, порожньо в душі -
Нема родини і немає роду...
Думки-гадюки в спогади сичать.
Не плачуть очі. Голос не зітхає.
Лише синичка в схованці куща
Весь час кричить, неначе дорікає.

Музей села
Музей села за містом гомінким.
Огонь в оселях звично не палає.
І трусить небо золоті зірки
У криниці, де листя догниває.
Агов, мій роде, страчений увесь!
Агов, народе, змучений до краю!
Бурштинний місяць закотився десь -
Ніхто його тут більше не шукає.
Лиш гірко пахне жовтий молочай,
І полини від тиші посивіли...
За кожним тином простір, а не гай.
Цей смуток описать не стане сили.
Хіба зумію віднайти слова,
Щоби хоч якось правду розказати:
Ця новина давно вже не нова -
З пропащих сіл музейні будувати?
...Прийде дитина київська мала
І обережно на травичку стане.
І скаже мама: "Це музей села!"
Промовить тато: "Це село останнє!"
Зів’ється стежка вужиком під тин,
Заплаче вітер в глечики порожні,
Коли почують, як селянський син
Дитині скаже: "Це чіпать не можна!"

Ганна Чубач