Ідея створення музею виникла в колі однодумців, що гуртувалися в першому осередку обласного товариства "Меморіал", після здійснення розкопок останків жертв більшовицьких репресій в урочищі Дем’янів Лаз. Вони дали такий багатющий фактичний обвинувачувальний матеріал проти радянського режиму, що гріх було його залишати розпорошеним. Згодом розширилось коло зацікавлень майбутнього музею: славні сторінки Січового Стрілецтва, творення державності на західноукраїнських землях, героїчна боротьба
Української повстанської армії тощо. Нарешті ця ідея визріла до обсягів сьогоднішнього Музею визвольних змагань Прикарпатського краю.
Відповідне рішення про початок праці над створенням музею прийнято Крайовою радою "Меморіалу", і закипіла щоденна клопітна й одноманітна робота його членів над збиранням речових і документальних експонатів. У формуванні фондів музею, їх поповненні,
а також і в створенні його значної бібліотеки велику участь брали і представники української діаспори: проф. Володимир Леник з Німеччини, мгр. Орест Корчак-Городиський та Василь Микитин із США, Семен Стасишин та Володимир Марко з Канади тощо. Василь Микитин, крім того, подарував музею цінну колекцію марок "Підпільна пошта України".
Завдяки зусиллям керівників і членів обласного товариства
"Меморіал" вже протягом 1991-1992 рр. було придбано значну кількість матеріалів, необхідних для облаштування інтер’єру музею. Відчутну матеріальну допомогу у його створенні надавали також
обласна державна адміністрація (голова - Степан Волковецький)
та Івано-Франківська міська рада (голова - Богдан Борович), сотні благодійників серед українських громадян та української діаспори. Усіх їх у своїй вдячній пам’яті зберігають музейні експозиції та
архіви. Визначальну організаторську діяльність щодо залучення
такої допомоги протягом усіх років творення музею здійснював
голова обласного товариства "Меморіал", народний депутат України 1994-1998 рр. Роман Круцик.
На завершальному етапі розбудови музею, в 1996 р., він набув статусу державного. Його співзасновниками стали обласне товариство "Меморіал" ім. Василя Стуса та Івано-Франківська обласна рада. Офіційне відкриття Музею визвольних змагань Прикарпатського краю відбулося 14 жовтня 1997 р. - на свято Покрови.
На сьогодні тематичні експозиції музею охоплюють часові проміжки від княжих часів і до періоду постання незалежної української держави. У планах - остаточне завершення та розширення існуючих експозицій, створення в каплиці-дзвіниці меморіального комплексу "Дем’янів Лаз", окремого експозиційного відділу про жахіття більшовицького терору, написання Пам’ятної книги про звитяги героїв УПА тощо. Тож запрошуємо до співпраці всіх, кому дорога пам’ять нашої зболеної історії.
На сторожі рідного краю
Протягом усієї своєї історії Галичина, як і загалом уся Україна, постійно була ласим шматком для чужоземних завойовників: німецьких хрестоносців, угорців, польських колонізаторів. Однак на сторожі її інтересів та інтересів її корінних мешканців-українців завжди збройно стояли галицькі князі і королі, ватажки народних повстань, опришки.
Семен Височан - керівник Покутського повстання 1648 р., що почалося під впливом визвольної війни Богдана Хмельницького. Під своєю рукою він об’єднав
15 тис. осіб. Головною базою повстання стало містечко Отиня. За підтримки військ Богдана Хмельницького Семен Височан зі своїми повстанцями захопив один із найбільших польських замків на Прикарпатті - замок Пнів. Звання козацького полковника отримав у 1659 р.
Опришківство в Галичині, як і гайдамацькі повстання на Придніпров’ї, стало формою національного протесту проти польського гноблення. Опришківський рух розвинувся на початку XVIII ст. на Прикарпатті. Опришки (від слова "опресор" - винищувач) знищували майно поміщиків, намагаючись у такий спосіб урівняти соціальний і майновий стан мешканців краю. Хоча практичний результат такого
"винищування" був мінімальний, воно дуже впливало на уклад стосунків польського панства і безборонного українського люду, у вдячній пам’яті якого збереглися імена безстрашних опришківських ватажків: Пинти, Івана Панчишина, Івана Марущака, Олекси Довбуша, Василя Баюрака, Івана Бойчука.
Легіон Українських Січових Стрільців
Кінець XIX - початок XX ст. поставили на порядок денний
боротьби західних українців за право самостійного державного
існування наявність власних збройних сил. Вони пройшли складний шлях від зародження військово-спортивних громадських товариств "Сокіл", "Січ", "Пласт" і до формування на початку Першої світової війни легіону Українських Січових Стрільців.
2 серпня 1914 р. у Львові представники українських політичних об’єднань започаткували Головну українську раду, яка взяла до рук справу формування українського легіону в складі австрійської армії. Для цього було створено спеціальну установу - Українську бойову управу. У спільному маніфесті до українського народу вони офіційно проголосили утворення нової української військової формації - легіону Українських Січових Стрільців. На цей заклик до збірних пунктів
у ряди січового стрілецтва зголосилося близько
28 тис. галицької молоді.
Австрійська влада
спочатку дала дозвіл на формування військового підрозділу чисельністю всього 2500 стрільців. Та в ході війни реорганізований з легіону полк УСС на початку 1917 р. досягнув чисельності 7000 вояків.
ЗУНР та Українська галицька армія
Після Першої світової війни багатонаціональна Австро-Угорська імперія розпалася на низку національних держав.
1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Дмитром Вітовським, роззброїли австро-угорські військові відділи
у Львові та регіонах краю. Влада перейшла до Української національної ради. Проголошено утворення ЗУНР, президентом
обрано Євгена Петрушевича. Столицею держави став Львів, а після його окупації польськими військами - Станіславів.
Збройні сили ЗУНР складала Українська галицька армія, основою якої утворили підрозділи колишнього легіону січових стрільців.
Українська військова організація - Організація українських націоналістів
Після поразки у перших визвольних змаганнях боротьбу проти польської окупації на західних українських землях очолили колишні старшини корпусу Січових Стрільців зі складу армії УНР та Української галицької армії. У липні 1920 р. у Празі на останньому засіданні стрілецької ради створено підпільну Українську військову організацію. Діяльністю УВО в Україні та на еміграції керувала
Головна команда, яку очолив колишній командир корпусу Січових Стрільців полковник Євген Коновалець.
Під впливом безкомпромісної боротьби УВО проти польської окупаційної влади на західноукраїнських землях та еміграції постає низка інших націоналістичних організацій. Євген Коновалець розробив план їх об’єднання в одну націоналістичну організацію.
З 29 січня по 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес українських націоналістів, на якому було започатковано Організацію
українських націоналістів (ОУН).

Українська повстанська армія - війна на два фронти
Початок радянсько-німецької війни ОУН(р), керована Степаном Бандерою, використала для відновлення української держави, яку було проголошено 30 червня 1941 р. у Львові. Керівництво гітлерівської Німеччини вороже поставилося до цього акту і зажадало у Степана Бандери та Ярослава Стецька (голови Тимчасового державного правління) його відкликати. Відмова здійснити такий крок потягнула за собою їх арешт, а також масові арешти серед членів ОУН. Розпочалася підготовка до ведення збройної боротьби. Перші національні повстанські відділи створено на Поліссі та Волині. У 1943 р. вони об’єдналися в одну Українську повстанську армію.
Із самого початку постання УПА повела боротьбу на два фронти - проти німецьких військ та радянських розвідувальних і партизанських підрозділів. Після відступу німецьких частин вона вступила в жорстке протистояння з регулярними частинами НКВС, яке в поодиноких випадках тривало аж до початку 60-х років.
Крізь терни ГУЛАГу - до незалежності України
Другі визвольні змагання
українського народу в XX ст.
також завершилися поразкою. На вцілілих у боротьбі героїв УПА
та підпільників ОУН чекали
радянські тюрми та концтабори.
Однак незабаром справу ОУН-УПА продовжили нові покоління борців: "шістдесятники", "сімдесятники", Українська Гельсінська група... Закономірним результатом кількасотлітніх змагань українського народу за своє визволення, а особливо змагань протягом XX ст., став розпад новітньої російської імперії - СРСР та постання незалежної української держави.
16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України.