Видатний український вчений-етнограф, фольклорист.
Народився 27 січня 1839 р. у небагатій дворянській сім’ї. В 1861 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Повернувшись до Борисполя, береться за збирання етнографічних матеріалів, намагається відкрити недільну школу на громадські кошти, бере участь в організації українських вистав. У своїх нарисах він дає загальну характеристику містечка з його 6000 мешканців, де 72 пани, багаті базари, де хлібний щоденний обіг сягає понад 1000 пудів. Нарікає Чубинський, що солдатські цинічні пісні погано впливають на молодь, яка забуває "свої рідні, чисті поетичні пісні". Турбуючись станом школи, він говорить, що школа повинна давати корисні для життя знання передусім з основою сільського господарства, тоді вона матиме любов і пошану селянства. У 1862 р. Павло написав вірш "Ще не вмерла України і слава, і воля". Ці слова, покладені невдовзі на музику композитором М. Вербицьким, кликали народ до волі, додавали йому сил і віри. Нині пісня стала державним Гімном України. 1862-1869 - роки заслання в Архангельську губернію, де він працював секретарем губернського статистичного комітету. Діяльність Чубинського привернула до нього увагу вчених. У 1869 р. дістає дозвіл повернутися в Україну й очолити етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західний край. За два роки Чубинський обробив та підготував до друку сім томів "Трудів етнографічно-статистичної експедиції". У 1873 р. Російське географічне товариства нагородило Чубинського золотою медаллю. Другу золоту медаль він одержав у 1875 р. від Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі. У 1876 р. Чубинського як "невгамовного", "опального в крае агитатора" було вислано з Києва із забороною проживати в "малоросійських і столичних губерніях". За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі. У 1879 р. він тяжко захворів,
а після чотирьох років хвороби помер 26 січня 1884 р.
Похований у м. Борисполі на Книшовому кладовищі.