Нагороджений медаллю
"За трудову доблесть", орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1998 р., відмовився від нагороди), ордена Преподобного Нестора Літописця I ступеня (2005 р., УПЦ МП).
Український політик та громадський діяч, голова Соціалістичної партії України, Голова Верховної Ради України
у 1994-1998 рр. та з 2006 р.

Народився 29 лютого 1944 року в с. Буда Таращанського району Київської області в багатодітній селянській родині.
У 1965 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, за фахом - інженер-механік. У 1983 р. закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, отримавши диплом політолога.

По закінченні навчального закладу працював інженером в Ємільчинській райсільгосптехніці Житомирської області.
У 1965 р. - служба в армії у військах протиповітряної оборони.
Після звільнення в запас із 1966 р. працював викладачем і завідувачем відділення Таращанського радгоспу-технікуму, інженером в Таращанському районному та Київському обласному об’єднаннях "Сільгосптехніка".
У 1975-1976 рр. - старший інженер Київського обласного об’єднання "Сільгосптехніка".
3 1976 р. - завсектору, заступник завідувача сільськогосподарського відділу Київського обкому КПУ. У 1983-1989 рр. - секретар Київської облпрофради, перший
секретар РК КПУ. 3 1989 р. - завідувач аграрного відділу обкому КПУ.
У 1990 р. обраний народним депутатом України. Увійшов до комісії з питань АПК та групи "Аграрники". Очолив комуністичну більшість (так звану "групу 239"). Після заборони КПУ був одним із ініціаторів створення Соціалістичної партії України й очолив її.
У березні 1994 р. знову обраний народним депутатом, у травні того ж року - Головою Верховної Ради України.
У червні 1994 р. балотувався на посаду Президента, у першому турі здобув 13,04% (3-є місце серед 7 претендентів).
Зіграв одну з ключових ролей в ухваленні Конституції України (28 червня 1996 р.)
У 1998 р. потрапив до Верховної Ради за списком блоку СПУ і СелПУ, очолив фракцію "Лівий центр", до 2000 р. керував парламентським комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин.
Був кандидатом у Президенти від соціалістів на виборах 1999 р. Разом з Олександром Ткаченком, Євгеном Марчуком та Володимиром Олійником створив "канівську четвірку". Але врешті-решт знімати свою кандидатуру на користь інших претендентів відмовився. У 1-му турі здобув 11,29% (3-є місце серед 13 кандидатів).
Восени 2000 р. оприлюднив "плівки Мельниченка",
поклавши початок "касетному скандалу". Активний учасник акції "Україна без Кучми". Член ради "Форуму національного порятунку" (2001 р.). Представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах
з представниками влади.
У 2002 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ.
Працював у комітеті з питань правової політики.
У 2004 р. балотувався на виборах у Президенти України. У першому турі набрав 5,81%. В другому турі підтримав Віктора Ющенка, поставивши однією з головних умов підтримки впровадження політичної реформи - тобто перетворення України на парламентсько-президентську республіку.
У 2006 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ.
Незважаючи на підписану коаліційну угоду між фракціями БЮТ, "Наша Україна" та СПУ, яка передбачала обрання Юлії Тимошенко прем’єр-міністром та Петра Порошенка спікером, несподівано висунув власну кандидатуру на посаду Голови Верховної Ради, що було розцінено "Нашою
Україною", БЮТ та частиною соціалістів, як зрада. БЮТ та НСНУ відмовилися брати участь
в голосуванні, проте Мороз був обраний завдяки підтримці фракцій ПРУ та КПУ, які наступного дня разом із соціалістами утворили нову коаліцію більшості у парламенті.
Автор книжок "Куди йдемо?..." (1993), "Вибір", "Тема для роздумів" (1996), "Дорога, з якої не зійти", "Між вічними полюсами" (1999), "Про землю, Конституцію і не тільки" (2000), "Хроніка одного злочину" (2001). Автор понад 1000 публікацій.
Серед захоплень О.О. Мороза - шахи, більярд, футбол.